Статья Владимира Путина «Об историческом единстве русских и украинцев»

Недавно, отвечая в ходе «Прямой линии» на вопрос о российско-украинских отношениях, сказал, что русские и украинцы – один народ, единое целое. Эти слова – не дань какой-то конъюнктуре, текущим политическим обстоятельствам. Говорил об этом не раз, это моё убеждение. Поэтому считаю необходимым подробно изложить свою позицию, поделиться оценками сегодняшней ситуации.

Сразу подчеркну, что стену, возникшую в последние годы между Россией и Украиной, между частями, по сути, одного исторического и духовного пространства, воспринимаю как большую общую беду, как трагедию. Это, прежде всего, последствия наших собственных ошибок, допущенных в разные периоды. Но и результат целенаправленной работы тех сил, которые всегда стремились к подрыву нашего единства. Формула, которая применяется, известна испокон веков: разделяй и властвуй. Ничего нового. Отсюда и попытки сыграть на национальном вопросе, посеять рознь между людьми. А как сверхзадача – разделить, а затем и стравить между собой части единого народа.

Чтобы лучше понять настоящее и заглянуть в будущее, мы должны обратиться к истории. Конечно, в рамках статьи невозможно охватить все события, произошедшие более чем за тысячу лет. Но остановлюсь на тех ключевых, поворотных моментах, о которых нам – и в России, и на Украине – важно помнить.

И русские, и украинцы, и белорусы – наследники Древней Руси, являвшейся крупнейшим государством Европы. Славянские и другие племена на громадном пространстве – от Ладоги, Новгорода, Пскова до Киева и Чернигова – были объединены одним языком (сейчас мы называем его древнерусским), хозяйственными связями, властью князей династии Рюриковичей. А после крещения Руси – и одной православной верой. Духовный выбор Святого Владимира, который был и Новгородским, и Великим Киевским князем, и сегодня во многом определяет наше родство.

Киевский княжеский стол занимал главенствующее положение в Древнерусском государстве. Так повелось с конца IX века. Слова Вещего Олега о Киеве: «Да будет это мать городам русским» – сохранила для потомков «Повесть временных лет».

Позднее, как и другие европейские государства того времени, Древняя Русь столкнулась с ослаблением центральной власти, раздробленностью. При этом и знать, и простые люди воспринимали Русь как общее пространство, как свою Отчизну.

После разрушительного нашествия Батыя, когда многие города, включая Киев, были разорены, раздробленность усилилась. Северо-Восточная Русь попала в ордынскую зависимость, но сохранила ограниченный суверенитет. Южные и западные русские земли в основном вошли в состав Великого Княжества Литовского, которое, хочу обратить на это внимание, в исторических документах называлось Великим Княжеством Литовским и Русским.

Представители княжеских и боярских родов переходили на службу от одного князя к другому, враждовали между собой, но и дружили, заключали союзы. На Куликовом поле рядом с Великим князем Московским Дмитрием Ивановичем сражались воевода Боброк с Волыни, сыновья Великого князя Литовского Ольгерда – Андрей Полоцкий и Дмитрий Брянский. При этом свои войска на соединение с Мамаем вёл Великий князь Литовский Ягайло – сын тверской княжны. Всё это – страницы нашей общей истории, отражение её сложности и многомерности.

Важно отметить, что и в западных, и в восточных русских землях говорили на одном языке. Вера была православной. Вплоть до середины XV века сохранялось единое церковное управление.

На новом витке исторического развития точками притяжения, консолидации территорий Древней Руси могли стать и Литовская Русь, и укреплявшаяся Московская Русь. История распорядилась так, что центром воссоединения, продолжившим традицию древнерусской государственности, стала Москва. Московские князья – потомки князя Александра Невского – сбросили внешнее ярмо, начали собирать исторические русские земли.

В Великом Княжестве Литовском шли иные процессы. В XIV веке правящая элита Литвы приняла католичество. В XVI веке была заключена Люблинская уния с Польским Королевством – образовалась «Речь Посполитая Обоих Народов» (по сути – польского и литовского). Польская католическая знать получила значительные земельные владения и привилегии на территории Руси. Согласно Брестской унии 1596 года часть западно-русского православного духовенства подчинилась власти Папы Римского. Проводились ополячивание и латинизация, православие вытеснялось.

Как ответ, в XVI – XVII веках нарастало освободительное движение православного населения Поднепровья. Переломными стали события времён гетмана Богдана Хмельницкого. Его сторонники пытались добиться от Речи Посполитой автономии.

В прошении Войска запорожского королю Речи Посполитой в 1649 году говорилось о соблюдении прав русского православного населения, о том, чтобы «воевода Киевский был народа русского и закона греческого, чтобы не наступал на церкви божии…». Но запорожцев не услышали.

Последовали обращения Б. Хмельницкого в Москву, которые рассматривались Земскими соборами. 1 октября 1653 года этот высший представительный орган Русского государства решил поддержать единоверцев и принять их под покровительство. В январе 1654 года Переяславской Радой это решение было подтверждено. Затем послы Б. Хмельницкого и Москвы объехали десятки городов, включая Киев, жители которых принесли присягу русскому царю. Ничего подобного, кстати, не было при заключении Люблинской унии.

В письме в Москву в 1654 году Б. Хмельницкий благодарил царя Алексея Михайловича за то, что он «всё Войско запорожское и весь мир православный российский под крепкую и высокую руку свою царскую принять изволил». То есть в обращениях и к польскому королю, и к русскому царю запорожцы называли, определяли себя русскими православными людьми.

В ходе затяжной войны Русского государства с Речью Посполитой некоторые из гетманов, наследников Б. Хмельницкого, то «отлагались» от Москвы, то искали поддержки у Швеции, Польши, Турции. Но, повторю, для народа война носила, по сути, освободительный характер. Она завершилась Андрусовским перемирием 1667 года. Окончательные итоги закрепил «Вечный мир» 1686 года. В состав Русского государства вошли город Киев и земли левобережья Днепра, включая Полтавщину, Черниговщину, а также Запорожье. Их жители воссоединились с основной частью русского православного народа. За самой этой областью утвердилось название – «Малая Русь» (Малороссия).

Название «Украина» тогда использовалось чаще в значении, в котором древнерусское слово «окраина» встречается в письменных источниках ещё с XII века, когда речь шла о различных порубежных территориях. А слово «украинец», если судить также по архивным документам, первоначально означало пограничных служилых людей, обеспечивавших защиту внешних рубежей.

На Правобережье, оставшемся в Речи Посполитой, реставрировались старые порядки, усилился социальный и религиозный гнёт. Левобережье, земли, взятые под защиту единого государства, напротив, стали активно развиваться. Сюда массово переселялись жители с другого берега Днепра. Они искали поддержки у людей одного языка и, конечно, одной веры.

Во время Северной войны со Швецией перед жителями Малороссии не стоял выбор – с кем быть. Мятеж Мазепы поддержала лишь небольшая часть казаков. Люди разных сословий считали себя русскими и православными.

Представители казачьей старши́ны, включённые в дворянское сословие, достигали в России высот политической, дипломатической, военной карьеры. Выпускники Киево-Могилянской академии играли ведущую роль в церковной жизни. Так было и во времена гетманства – по сути, автономного государственного образования со своим особым внутренним устройством, а затем – и в Российской империи. Малороссы во многом и созидали большую общую страну, её государственность, культуру, науку. Участвовали в освоении и развитии Урала, Сибири, Кавказа, Дальнего Востока. Кстати, и в советский период уроженцы Украины занимали самые значимые, в том числе высшие посты в руководстве единого государства. Достаточно сказать, что в общей сложности без малого 30 лет КПСС возглавляли Н. Хрущёв и Л. Брежнев, чья партийная биография была самым тесным образом связана с Украиной.

Во второй половине XVIII века, после войн с Османской империей в состав России вошли Крым, а также земли Причерноморья, получившие название «Новороссия». Они заселялись выходцами из всех российских губерний. После разделов Речи Посполитой Российская империя возвратила западные древнерусские земли, за исключением Галиции и Закарпатья, которые оказались в Австрийской, а впоследствии – в Австро-Венгерской империи.

Интеграция западно-русских земель в общее государственное пространство являлась не только результатом политических и дипломатических решений. Она проходила на основе общей веры и культурных традиций. И вновь особо отмечу – языковой близости. Так, ещё в начале XVII века один из иерархов Униатской церкви Иосиф Рутский сообщал в Рим, что жители Московии называют русских из Речи Посполитой своими братьями, что письменный язык у них совершенно одинаков, а разговорный – хоть и отличается, но незначительно. По его выражению, как у жителей Рима и Бергамо. Это, как мы знаем, центр и север современной Италии.

Конечно, за многие века раздробленности, жизни в разных государствах возникли региональные языковые особенности, го́воры. Язык литературный обогащался за счёт народного. Огромную роль здесь сыграли Иван Котляревский, Григорий Сковорода, Тарас Шевченко. Их произведения являются нашим общим литературным и культурным достоянием. Стихи Тараса Шевченко созданы на украинском языке, а проза – в основном на русском. Книги Николая Гоголя, патриота России, уроженца Полтавщины, написаны на русском языке, полны малороссийскими народными выражениями и фольклорными мотивами. Как можно поделить это наследие между Россией и Украиной? И зачем это делать?

Юго-западные земли Российской империи, Малороссия и Новороссия, Крым развивались как многообразные по своему этническому и религиозному составу. Здесь жили крымские татары, армяне, греки, евреи, караимы, крымчаки, болгары, поляки, сербы, немцы и другие народы. Все они сохраняли свою веру, традиции, обычаи.

Не собираюсь ничего идеализировать. Известны и Валуевский циркуляр 1863 года, и Эмский акт 1872 года, ограничивавшие издание и ввоз из-за границы религиозной и общественно-политической литературы на украинском языке. Но здесь важен исторический контекст. Эти решения принимались на фоне драматических событий в Польше, стремления лидеров польского национального движения использовать «украинский вопрос» в своих интересах. Добавлю, что художественные произведения, сборники украинских стихов, народных песен продолжали издаваться. Объективные факты говорят о том, что в Российской империи шёл активный процесс развития малороссийской культурной идентичности в рамках большой русской нации, соединявшей великороссов, малороссов и белорусов.

Одновременно в среде польской элиты и некоторой части малороссийской интеллигенции возникали и укреплялись представления об отдельном от русского украинском народе. Исторической основы здесь не было и не могло быть, поэтому выводы строились на самых разных вымыслах. Вплоть до того, что украинцы якобы вообще не славяне, или, наоборот, что украинцы – это настоящие славяне, а русские, «московиты» – нет. Подобные «гипотезы» стали всё чаще использовать в политических целях как инструмент соперничества между европейскими государствами.

С конца XIX века австро-венгерские власти подхватили эту тему – в противовес как польскому национальному движению, так и москвофильским настроениям в Галиции. В годы Первой мировой войны Вена способствовала формированию так называемого Легиона украинских сечевых стрельцов. Галичан, заподозренных в симпатиях к православию и к России, подвергали жестоким репрессиям, бросали в концентрационные лагеря Талергоф и Терезин.

Дальнейшее развитие событий связано с крахом европейских империй, с ожесточённой Гражданской войной, развернувшейся на огромном пространстве бывшей Российской империи, с иностранной интервенцией.

После Февральской революции, в марте 1917 года в Киеве была создана Центральная Рада, претендовавшая на роль органа высшей власти. В ноябре 1917 года в своём третьем универсале она заявила о создании Украинской Народной Республики (УНР) в составе России.

В декабре 1917 года представители УНР прибыли в Брест-Литовск, где шли переговоры Советской России с Германией и её союзниками. На заседании 10 января 1918 года глава украинской делегации зачитал ноту о независимости Украины. Затем Центральная Рада в своём четвёртом универсале провозгласила Украину независимой.

Продекларированный суверенитет оказался недолгим. Буквально через несколько недель делегация Рады подписала сепаратный договор со странами германского блока. Находившимся в тяжёлом положении Германии и Австро-Венгрии нужны были украинские хлеб и сырьё. Чтобы обеспечить масштабные поставки, они добились согласия на отправку в УНР своих войск и технического персонала. Фактически использовали это как предлог для оккупации.

Тем, кто сегодня отдал Украину под полное внешнее управление, нелишне вспомнить, что тогда, в 1918 году, подобное решение оказалось роковым для правящего в Киеве режима. При прямом участии оккупационных войск Центральная Рада была свергнута, а к власти приведён гетман П. Скоропадский, провозгласивший вместо УНР Украинскую державу, которая находилась, по сути, под германским протекторатом.

В ноябре 1918 года – после революционных событий в Германии и Австро-Венгрии – П. Скоропадский, лишившийся поддержки немецких штыков, взял другой курс и заявил, что «Украине первой предстоит выступить в деле образования Всероссийской федерации». Однако вскоре режим вновь сменился. Наступило время так называемой Директории.

Осенью 1918 года украинские националисты провозгласили Западно-Украинскую Народную Республику (ЗУНР), а в январе 1919 года объявили о её объединении с Украинской Народной Республикой. В июле 1919 года украинские части были разгромлены польскими войсками, территория бывшей ЗУНР оказалась под властью Польши.

В апреле 1920 года С. Петлюра (один из «героев», которых навязывают современной Украине) заключил от имени Директории УНР секретные конвенции, по которым – в обмен на военную поддержку – отдал Польше земли Галиции и Западной Волыни. В мае 1920 года петлюровцы вступили в Киев в обозе польских частей. Но ненадолго. Уже в ноябре 1920 года, после перемирия между Польшей и Советской Россией остатки петлюровских войск сдались тем же полякам.

На примере УНР видно, насколько неустойчивыми были разного рода квазигосударственные образования, возникавшие на пространстве бывшей Российской империи в ходе Гражданской войны и смуты. Националисты стремились к созданию своих отдельных государств, лидеры Белого движения выступали за неделимую Россию. Не представляли себя вне России и многие республики, учреждённые сторонниками большевиков. Вместе с тем, по разным мотивам вожди большевистской партии порой буквально выталкивали их за пределы Советской России.

Так, в начале 1918 года была провозглашена Донецко-Криворожская советская республика, которая обратилась в Москву с вопросом о вхождении в Советскую Россию. Последовал отказ. В. Ленин встречался с руководителями этой республики и убеждал их действовать в составе Советской Украины. 15 марта 1918 года ЦК РКП(б) прямо постановил направить на Украинский съезд Советов делегатов, в том числе из Донецкого бассейна, и создать на съезде «одно правительство для всей Украины». Территории Донецко-Криворожской советской республики в дальнейшем в основном и составили области Юго-Востока Украины.

По Рижскому договору 1921 года между РСФСР, УССР и Польшей западные земли бывшей Российской империи отошли Польше. В межвоенный период польское правительство развернуло активную переселенческую политику, стремясь изменить этнический состав в «восточных кресах» – так в Польше называли территории нынешней Западной Украины, Западной Белоруссии и части Литвы. Проводилась жёсткая полонизация, местная культура и традиции подавлялись. В дальнейшем, уже в годы Второй мировой войны, радикальные группировки украинских националистов использовали это как повод для террора не только против польского, но и еврейского, русского населения.

В 1922 году при создании СССР, одним из учредителей которого выступила УССР, после достаточно острой дискуссии среди лидеров большевиков был реализован ленинский план образования союзного государства как федерации равноправных республик. В текст Декларации об образовании Союза ССР, а затем в Конституцию СССР 1924 года внесли право свободного выхода республик из Союза. Таким образом, в основание нашей государственности была заложена самая опасная «мина замедленного действия». Она и взорвалась, как только исчез страховочный, предохранительный механизм в виде руководящей роли КПСС, которая в итоге сама развалилась изнутри. Начался «парад суверенитетов». 8 декабря 1991 года было подписано так называемое Беловежское соглашение о создании Содружества Независимых Государств, в котором объявлялось, что «Союз ССР как субъект международного права и геополитическая реальность прекращает своё существование». Кстати, Устав СНГ, принятый ещё в 1993 году, Украина не подписала и не ратифицировала.

В 20 – 30-е годы прошлого века большевики активно продвигали политику «коренизации», которая в Украинской ССР проводилась как украинизация. Символично, что в рамках этой политики с согласия советских властей в СССР вернулся и был избран членом Академии наук М. Грушевский – бывший председатель Центральной Рады, один из идеологов украинского национализма, в своё время пользовавшийся поддержкой Австро-Венгрии.

«Коренизация», безусловно, сыграла большую роль в развитии и укреплении украинской культуры, языка, идентичности. Вместе с тем под видом борьбы с так называемым русским великодержавным шовинизмом украинизация зачастую навязывалась тем, кто себя украинцем не считал. Именно советская национальная политика – вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов – закрепила на государственном уровне положение о трёх отдельных славянских народах: русском, украинском и белорусском.

В 1939 году земли, ранее захваченные Польшей, были возвращены в СССР. Их значительная часть присоединена к Советской Украине. В 1940 году в УССР вошла часть Бессарабии, оккупированная Румынией в 1918 году, и Северная Буковина. В 1948 году – черноморский остров Змеиный. В 1954 году в состав УССР была передана Крымская область РСФСР – с грубым нарушением действовавших на тот момент правовых норм.

Отдельно скажу о судьбе Подкарпатской Руси, которая после распада Австро-Венгрии оказалась в Чехословакии. Значительную часть местных жителей составляли русины. Об этом сейчас мало вспоминают, но после освобождения Закарпатья советскими войсками съезд православного населения края высказался за включение Подкарпатской Руси в РСФСР или непосредственно в СССР – на правах отдельной Карпаторусской республики. Но это мнение людей проигнорировали. И летом 1945 года было объявлено – как писала газета «Правда» – об историческом акте воссоединения Закарпатской Украины «со своей издавней родиной – Украиной».

Таким образом, современная Украина – целиком и полностью детище советской эпохи. Мы знаем и помним, что в значительной степени она создавалась за счёт исторической России. Достаточно сравнить, какие земли воссоединились с российским государством в XVII веке и с какими территориями УССР вышла из состава Советского Союза.

Большевики относились к русскому народу как неисчерпаемому материалу для социальных экспериментов. Они грезили мировой революцией, которая, по их мнению, вообще отменит национальные государства. Поэтому произвольно нарезали границы, раздавали щедрые территориальные «подарки». В конечном счёте, чем именно руководствовались лидеры большевиков, кромсая страну, уже не имеет значения. Можно спорить о деталях, о подоплёке и логике тех или иных решений. Очевидно одно: Россия фактически была ограблена.

Работая над этой статьёй, основывался не на каких-то секретных архивах, а на открытых документах, которые содержат хорошо известные факты. Руководители современной Украины и их внешние покровители предпочитают об этих фактах не вспоминать. Зато по самым разным поводам, к месту и не к месту, в том числе за рубежом, сегодня принято осуждать «преступления советского режима», причисляя к ним даже те события, к которым ни КПСС, ни СССР, ни тем более современная Россия не имеют никакого отношения. При этом действия большевиков по отторжению от России её исторических территорий преступным актом не считаются. Понятно почему. Раз это привело к ослаблению России, то наших недоброжелателей это устраивает.

В СССР границы между республиками, конечно же, не воспринимались как государственные, носили условный характер в рамках единой страны, которая, при всех атрибутах федерации, по существу была в высшей степени централизованной – за счёт, повторю, руководящей роли КПСС. Но в 1991 году все эти территории, а главное – люди, которые там жили, в одночасье оказались за границей. И были уже действительно оторваны от исторической Родины.

Что тут скажешь? Всё меняется. В том числе – страны, общества. И конечно, часть одного народа в ходе своего развития – в силу ряда причин, исторических обстоятельств – может в определённый момент ощутить, осознать себя отдельной нацией. Как к этому относиться? Ответ может быть только один: с уважением!

Хотите создать собственное государство? Пожалуйста! Но на каких условиях? Напомню здесь оценку, которую дал один из самых ярких политических деятелей новой России, первый мэр Санкт-Петербурга А. Собчак. Как высокопрофессиональный юрист он считал, что любое решение должно быть легитимно, и потому в 1992 году высказал следующее мнение: республики-учредители Союза после того, как они сами же аннулировали Договор 1922 года, должны вернуться в те границы, в которых они вступили в состав Союза. Все же остальные территориальные приобретения – это предмет для обсуждения, переговоров, потому что аннулировано основание.

Другими словами – уходите с тем, с чем пришли. С такой логикой трудно спорить. Добавлю только, что произвольную перекройку границ большевики, как уже отмечал, начали ещё до создания Союза, и все манипуляции с территориями проводили волюнтаристски, игнорируя мнение людей.

Российская Федерация признала новые геополитические реалии. И не просто признала, а многое сделала, чтобы Украина состоялась как независимая страна. В трудные 90-е годы и в новом тысячелетии мы оказывали Украине весомую поддержку. В Киеве используют свою «политическую арифметику», но в 1991 – 2013 годах только за счёт низких цен на газ Украина сэкономила для своего бюджета более 82 миллиардов долларов, а сегодня буквально «цепляется» за 1,5 миллиарда долларов российских платежей за транзит нашего газа в Европу. Тогда как при сохранении экономических связей между нашими странами положительный эффект для Украины исчислялся бы десятками миллиардов долларов.

Украина и Россия десятилетиями, веками развивались как единая экономическая система. Глубине кооперации, которая у нас была 30 лет назад, сегодня могли бы позавидовать страны Евросоюза. Мы являемся естественными, взаимодополняющими друг друга экономическими партнёрами. Такая тесная взаимосвязь способна усиливать конкурентные преимущества, приумножать потенциал обеих стран.

А он у Украины был значительным, включал мощную инфраструктуру, газотранспортную систему, передовые отрасли судостроения, авиастроения, ракетостроения, приборостроения, научные, конструкторские, инженерные школы мирового уровня. Получив такое наследие, лидеры Украины, объявляя о независимости, обещали, что украинская экономика станет одной из ведущих, а уровень жизни людей одним из самых высоких в Европе.

Сегодня промышленные высокотехнологичные гиганты, которыми некогда гордились и Украина, и вся страна, лежат на боку. За последние 10 лет выпуск продукции машиностроения упал на 42 процента. Масштаб деиндустриализации и в целом деградации экономики виден по такому показателю, как выработка электроэнергии, которая за 30 лет на Украине сократилась практически вдвое. И наконец, по данным МВФ, в 2019 году, ещё до эпидемии коронавируса, уровень подушевого ВВП Украины составил меньше 4 тысяч долларов. Это ниже Республики Албании, Республики Молдовы и непризнанного Косова. Украина сейчас – беднейшая страна Европы.

Кто в этом виноват? Разве народ Украины? Конечно же, нет. Именно украинские власти растранжирили, пустили на ветер достижения многих поколений. Мы же знаем, насколько трудолюбив и талантлив народ Украины. Он умеет настойчиво и упорно добиваться успехов, выдающихся результатов. И эти качества, как и открытость, природный оптимизм, гостеприимство – никуда не делись. Остаются прежними и чувства миллионов людей, которые относятся к России не просто хорошо, а с большой любовью, так же как и мы к Украине.

До 2014 года сотни соглашений, совместных проектов работали на развитие наших экономик, деловых и культурных связей, на укрепление безопасности, на решение общих социальных, экологических задач. Приносили ощутимую пользу людям – и в России, и на Украине. Именно это мы считали главным. И потому плодотворно взаимодействовали со всеми, подчеркну, со всеми руководителями Украины.

Даже после известных событий в Киеве в 2014 году давал поручения российскому Правительству продумать варианты контактов по линии профильных министерств и ведомств в части сохранения и поддержки наших экономических связей. Однако встречного желания как не было, так до сих пор и нет. Тем не менее, Россия по-прежнему входит в тройку главных торговых партнёров Украины, а сотни тысяч украинцев приезжают к нам на заработки и встречают здесь радушие и поддержку. Такая вот получается «страна-агрессор».

Когда распался СССР, многие и в России, и на Украине всё же искренне верили, исходили из того, что наши тесные культурные, духовные, экономические связи безусловно сохранятся, как и общность народа, в основе своей всегда чувствовавшего себя единым. Однако события – сперва исподволь, а потом всё быстрее – стали развиваться в ином направлении.

По сути, украинские элиты решили обосновать независимость своей страны через отрицание её прошлого, правда, за исключением вопроса границ. Стали мифологизировать и переписывать историю, вымарывать из неё всё, что нас объединяет, говорить о периоде пребывания Украины в составе Российской империи и СССР как об оккупации. Общую для нас трагедию коллективизации, голода начала 30-х годов выдавать за геноцид украинского народа.

Открыто и всё наглее заявляли о своих амбициях радикалы и неонацисты. Им потакали и официальные власти, и местные олигархи, которые, ограбив народ Украины, украденное держат в западных банках и готовы продать мать родную, чтобы сохранить капиталы. К этому следует добавить хроническую слабость государственных институтов, положение добровольного заложника чужой геополитической воли.

Напомню, что достаточно давно, задолго до 2014 года, США и страны ЕС планомерно и настойчиво подталкивали Украину к тому, чтобы свернуть, ограничить экономическое сотрудничество с Россией. Мы – как крупнейший торгово-экономический партнёр Украины – предлагали обсудить возникающие проблемы в формате Украина – Россия – ЕС. Но всякий раз нам заявляли, что Россия тут ни при чём, мол, вопрос касается только ЕС и Украины. Де-факто западные страны отклонили неоднократные российские предложения о диалоге.

Шаг за шагом Украину втягивали в опасную геополитическую игру, цель которой – превратить Украину в барьер между Европой и Россией, в плацдарм против России. Неизбежно пришло время, когда концепция «Украина – не Россия» уже не устраивала. Потребовалась «анти-Россия», с чем мы никогда не смиримся.

Заказчики этого проекта взяли за основу ещё старые наработки польско-австрийских идеологов создания «антимосковской Руси». И не надо никого обманывать, что это делается в интересах народа Украины. Никогда Речи Посполитой не нужна была украинская культура и тем более казачья автономия. В Австро-Венгрии исторические русские земли нещадно эксплуатировались и оставались самыми бедными. Нацистам, которым прислуживали коллаборационисты, выходцы из ОУН-УПА, нужна была не Украина, а жизненное пространство и рабы для арийских господ.

Об интересах украинского народа не думали и в феврале 2014 года. Справедливое недовольство людей, вызванное острейшими социально-экономическими проблемами, ошибками, непоследовательными действиями тогдашних властей, просто цинично использовали. Западные страны напрямую вмешались во внутренние дела Украины, поддержали переворот. Его тараном выступили радикальные националистические группировки. Их лозунги, идеология, откровенная агрессивная русофобия во многом и стали определять государственную политику на Украине.

Под удар попало всё то, что объединяло нас и сближает до сих пор. Прежде всего – русский язык. Напомню, что новые «майданные» власти первым делом попытались отменить закон о государственной языковой политике. Потом был закон об «очищении власти», закон об образовании, практически вычеркнувший русский язык из учебного процесса.

И наконец, уже в мае этого года действующий президент внёс в Раду законопроект о «коренных народах». Ими признаются лишь те, кто составляет этническое меньшинство и не имеет собственного государственного образования за пределами Украины. Закон принят. Новые семена раздора посеяны. И это в стране – как уже отмечал – очень сложной по территориальному, национальному, языковому составу, по истории своего формирования.

Может прозвучать аргумент: раз вы говорите о единой большой нации, триедином народе, то какая разница, кем люди себя считают – русскими, украинцами или белорусами. Полностью с этим согласен. Тем более что определение национальной принадлежности, особенно в смешанных семьях – это право каждого человека, свободного в своём выборе.

Но дело в том, что на Украине сегодня ситуация совершенно другая, поскольку речь идёт о принудительной смене идентичности. И самое отвратительное, что русских на Украине заставляют не только отречься от своих корней, от поколений предков, но и поверить в то, что Россия – их враг. Не будет преувеличением сказать, что курс на насильственную ассимиляцию, на формирование этнически чистого украинского государства, агрессивно настроенного к России, по своим последствиям сравним с применением против нас оружия массового поражения. В результате такого грубого, искусственного разрыва русских и украинцев – совокупно русский народ может уменьшиться на сотни тысяч, а то и на миллионы.

Ударили и по нашему духовному единству. Как и во времена Великого Княжества Литовского, затеяли новое церковное размежевание. Не скрывая, что преследуют политические цели, светские власти грубо вмешались в церковную жизнь и довели дело до раскола, до захвата храмов, избиения священников и монахов. Даже широкая автономия Украинской Православной Церкви при сохранении духовного единства с Московским Патриархатом их категорически не устраивает. Этот зримый, многовековой символ нашего родства им надо во что бы то ни стало разрушить.

Думаю, закономерно и то, что представители Украины раз за разом голосуют против резолюции Генеральной Ассамблеи ООН, осуждающей героизацию нацизма. Под охраной официальных властей проходят марши, факельные шествия в честь недобитых военных преступников из эсэсовских формирований. В ранг национальных героев ставят Мазепу, который предавал всех по кругу, Петлюру, который за польское покровительство расплачивался украинскими землями, Бандеру, сотрудничавшего с нацистами. Делают всё, чтобы вычеркнуть из памяти молодых поколений имена настоящих патриотов и победителей, которыми всегда гордились на Украине.

Для украинцев, сражавшихся в рядах Красной Армии, в партизанских отрядах, Великая Отечественная война была именно Отечественной, потому что они защищали свой дом, свою большую общую Родину. Более двух тысяч стали Героями Советского Союза. Среди них легендарный лётчик Иван Никитович Кожедуб, бесстрашный снайпер, защитница Одессы и Севастополя Людмила Михайловна Павличенко, отважный командир партизан Сидор Артемьевич Ковпак. Это несгибаемое поколение сражалось, отдавало свои жизни за наше будущее, за нас. Забыть об их подвиге – значит предать своих дедов, матерей и отцов.

Проект «анти-Россия» отвергли миллионы жителей Украины. Крымчане и севастопольцы сделали свой исторический выбор. А люди на Юго-Востоке мирно пытались отстоять свою позицию. Но их всех, включая детей, записали в сепаратисты и террористы. Стали грозить этническими чистками и применением военной силы. И жители Донецка, Луганска взялись за оружие, чтобы защитить свой дом, язык, свою жизнь. Разве им оставили иной выбор – после погромов, которые прокатились по городам Украины, после ужаса и трагедии 2 мая 2014 года в Одессе, где украинские неонацисты заживо сожгли людей, устроили новую Хатынь? Такую же расправу последователи бандеровцев готовы были учинить в Крыму, Севастополе, Донецке и Луганске. Они и сейчас не отказываются от подобных планов. Ждут своего часа. Но не дождутся.

Государственный переворот, последовавшие за этим действия киевских властей неизбежно спровоцировали противостояние и гражданскую войну. По оценке Верховного комиссара ООН по правам человека, общее число жертв, связанных с конфликтом в Донбассе, превысило 13 тысяч человек. В их числе старики, дети. Страшные, невосполнимые потери.

Россия сделала всё, чтобы остановить братоубийство. Были заключены Минские соглашения, которые нацелены на мирное урегулирование конфликта в Донбассе. Убеждён, что они по-прежнему не имеют альтернативы. Во всяком случае, никто не отзывал свои подписи ни под минским «Комплексом мер», ни под соответствующими заявлениями лидеров стран «нормандского формата». Никто не инициировал пересмотр Резолюции Совета Безопасности ООН от 17 февраля 2015 года.

В ходе официальных переговоров, особенно после «одёргивания» со стороны западных партнёров, представители Украины периодически заявляют о «полной приверженности» Минским соглашениям, на деле же руководствуются позицией об их «неприемлемости». Не намерены всерьёз обсуждать ни особый статус Донбасса, ни гарантии для живущих здесь людей. Предпочитают эксплуатировать образ «жертвы внешней агрессии» и торговать русофобией. Устраивают кровавые провокации в Донбассе. Словом, любыми способами привлекают к себе внимание внешних покровителей и хозяев.

Судя по всему, и всё больше убеждаюсь в этом: Киеву Донбасс просто не нужен. Почему? Потому что, во-первых, жители этих регионов никогда не примут те порядки, которые им пытались и пытаются навязать силой, блокадой, угрозами. И во-вторых, итоги и Минска-1, и Минска-2, дающие реальный шанс мирно восстановить территориальную целостность Украины, напрямую договорившись с ДНР и ЛНР при посредничестве России, Германии и Франции, противоречат всей логике проекта «анти-Россия». А он может держаться только на постоянном культивировании образа внутреннего и внешнего врага. И добавлю – под протекторатом, контролем со стороны западных держав.

Что и происходит на практике. Прежде всего – это создание в украинском обществе атмосферы страха, агрессивная риторика, потакание неонацистам, милитаризация страны. Наряду с этим – не просто полная зависимость, а прямое внешнее управление, включая надзор иностранных советников за украинскими органами власти, спецслужбами и вооружёнными силами, военное «освоение» территории Украины, развёртывание инфраструктуры НАТО. Не случайно, что упомянутый скандальный закон о «коренных народах» принимался под прикрытием масштабных натовских учений на Украине.

Под таким же прикрытием проходит и поглощение остатков украинской экономики, эксплуатация её природных ресурсов. Не за горами распродажа сельхозземель, а кто их скупит – очевидно. Да, время от времени Украине выделяют финансовые средства, кредиты, но под свои условия и интересы, под преференции и льготы для западных компаний. Кстати, кто будет отдавать эти долги? Видимо, предполагается, что это придётся делать не только сегодняшнему поколению украинцев, но их детям, внукам, да, наверное, и правнукам.

Западные авторы проекта «анти-Россия» так настраивают украинскую политическую систему, чтобы менялись президенты, депутаты, министры, но была неизменной установка на разделение с Россией, на вражду с ней. Основным предвыборным лозунгом действующего президента было достижение мира. Он на этом пришёл к власти. Обещания оказались враньём. Ничего не изменилось. А в чём-то ситуация на Украине и вокруг Донбасса ещё и деградировала.

В проекте «анти-Россия» нет места суверенной Украине, как и политическим силам, которые пытаются отстаивать её реальную независимость. На тех, кто говорит о примирении в украинском обществе, о диалоге, о поиске выхода из возникшего тупика, вешают ярлык «пророссийских» агентов.

Повторю, для многих на Украине проект «анти-Россия» просто неприемлем. И таких людей – миллионы. Но им не дают поднять голову. У них практически отняли легальную возможность защитить свою точку зрения. Их запугивают, загоняют в подполье. За убеждения, за сказанное слово, за открытое выражение своей позиции не только подвергают преследованиям, но и убивают. Убийцы, как правило, остаются безнаказанными.

«Правильным» патриотом Украины сейчас объявляется лишь тот, кто ненавидит Россию. Более того, всю украинскую государственность, как мы понимаем, предлагается в дальнейшем строить исключительно на этой идее. Ненависть и озлобление – и мировая история это не раз доказывала – весьма зыбкое основание для суверенитета, чреватое многими серьёзными рисками и тяжёлыми последствиями.

Все ухищрения, связанные с проектом «анти-Россия», нам понятны. И мы никогда не допустим, чтобы наши исторические территории и живущих там близких для нас людей использовали против России. А тем, кто предпримет такую попытку, хочу сказать, что таким образом они разрушат свою страну.

Действующие власти на Украине любят ссылаться на западный опыт, рассматривают его как образец для подражания. Так посмотрите, как живут рядом друг с другом Австрия и Германия, США и Канада. Близкие по этническому составу, культуре, фактически с одним языком, они при этом остаются суверенными государствами, со своими интересами, со своей внешней политикой. Но это не мешает их самой тесной интеграции или союзническим отношениям. У них весьма условные, прозрачные границы. И граждане, пересекая их, чувствуют себя как дома. Создают семьи, учатся, работают, занимаются бизнесом. Кстати, так же, как и миллионы уроженцев Украины, которые живут сейчас в России. Для нас они – свои, родные.

Россия открыта для диалога с Украиной и готова обсуждать самые сложные вопросы. Но нам важно понимать, что партнёр отстаивает свои национальные интересы, а не обслуживает чужие, не является орудием в чьих-то руках для борьбы с нами.

Мы с уважением относимся к украинскому языку и традициям. К стремлению украинцев видеть своё государство свободным, безопасным, благополучным.

Убеждён, что подлинная суверенность Украины возможна именно в партнёрстве с Россией. Наши духовные, человеческие, цивилизационные связи формировались столетиями, восходят к одним истокам, закалялись общими испытаниями, достижениями и победами. Наше родство передаётся из поколения в поколение. Оно – в сердцах, в памяти людей, живущих в современных России и Украине, в кровных узах, объединяющих миллионы наших семей. Вместе мы всегда были и будем многократно сильнее и успешнее. Ведь мы – один народ.

Сейчас эти слова воспринимаются кое-кем в штыки. Могут быть истолкованы как угодно. Но многие люди меня услышат. И скажу одно: Россия никогда не была и не будет «анти-Украиной». А какой быть Украине – решать её гражданам.

В.Путин


Источник


 


Стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців»

Нещодавно, відповідаючи під час «Прямої лінії» на питання про російсько-українські відносини, сказав, що росіяни та українці – один народ, єдине ціле. Ці слова – не данина якійсь кон’юнктурі, поточним політичним обставинам. Говорив про це неодноразово, це моє переконання. Тому вважаю за необхідне докладно викласти свою позицію, поділитися оцінками сьогоднішньої ситуації.

Одразу підкреслю, що стіну, яка виникла в останні роки між Росією та Україною, між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору, сприймаю як велику спільну біду, як трагедію. Це, передусім, наслідки наших власних помилок, яких ми припустилися у різні періоди. Але й результат цілеспрямованої роботи тих сил, які завжди прагнули підірвати нашу єдність. Формула, що застосовується, відома споконвік: розділяй та володарюй. Нічого нового. Звідси і спроби зіграти на національному питанні, посіяти розбрат між людьми. А як надзавдання – розділити, а згодом і стравити між собою частини єдиного народу.

Щоб краще зрозуміти теперішнє і зазирнути в майбутнє, ми повинні звернутися до історії. Звичайно, в межах статті неможливо охопити всі події, які трапилися більше ніж за тисячу років. Проте, я зупинюся на тих ключових, поворотних моментах, про які нам – і в Росії, і в Україні – важливо пам’ятати.

І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Давньої Руси, яка була найбільшою державою Європи. Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів. А після хрещення Руси – й однією православною вірою. Духовний вибір Святого Володимира, який був і Новгородським, і Великим Київським князем, і сьогодні багато в чому визначає нашу спорідненість.

Київський княжий стіл займав головуюче становище в Давньоруській державі. Так повелося з кінця ІХ століття. Слова Віщого Олега про Київ: «Да буде це мати містам руським» – зберегла для нащадків «Повість временних літ».

Пізніше, як і інші європейські держави того часу, Давня Русь зіткнулася з послабленням центральної влади, роздробленістю. При цьому і знать, і прості люди сприймали Русь, як спільний простір, як свою Вітчизну.

Після руйнівного нашестя Батия, коли багато міст, у тому числі Київ, були розорені, роздробленість посилилася. Північно-Східна Русь потрапила у ординську залежність, але зберегла обмежений суверенітет. Південні та західні руські землі здебільшого увійшли до складу Великого Князівства Литовського, яке, хочу звернути на це увагу, в історичних документах називалося Великим Князівством Литовським і Руським.

Представники княжих і боярських родів переходили на службу від одного князя до іншого, ворогували між собою, але й дружили, укладали союзи. На Куликовому полі поряд з Великим князем Московським Дмитром Івановичем билися воєвода Боброк з Волині, сини Великого князя Литовського Ольгерда – Андрій Полоцький і Дмитро Брянський. При цьому свої війська на з’єднання з Мамаєм вів Великий князь Литовський Ягайло – син тверської княжни. Все це – сторінки нашої спільної історії, відображення її складності та багатовимірності.

Важливо зазначити, що і у західних, і у східних руських землях розмовляли однією мовою. Віра була православною. Аж до середини XV століття зберігалося єдине церковне керівництво.

На новому щаблі історичного розвитку центрами тяжіння, консолідації території Давньої Руси могли стати й Литовська Русь, й Московська Русь, що укріплялася. Історія розпорядилася так, що центром возз’єднання, який продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва. Московські князі – нащадки князя Олександра Невського – скинули зовнішнє ярмо, почали збирати історичні руські землі.

У Великому Князівстві Литовському йшли інші процеси. У XIV столітті правляча еліта Литви прийняла католицтво. У XVІ столітті була укладена Люблінська унія з Польським Королівством – створилася «Річь Посполита Обох Народів» (по суті – польського і литовського). Польська католицька знать отримала значні земельні володіння та привілеї на території Русі. Згідно з Берестейською унією 1596 року частина західно-руського православного духовенства підкорилася владі Папи Римського. Проводилося ополячення і латинізація, православ’я витіснялося.

Як відповідь, у XVI – XVII століттях наростав визвольний рух православного населення Подніпров’я. Переломними стали події під час гетьманування Богдана Хмельницького. Його прихильники намагалися добитися від Речі Посполитої автономії.

У проханні Війська запорозького королю Речі Посполитої у 1649 році говорилося про дотримання прав руського православного населення, про те, щоб «воєвода Київський був народу руського і закону грецького, щоб не наступав на церкви божі…». Але запорожців не почули.

Далі були звернення Б. Хмельницького до Москви, які розглядалися Земськими соборами. 1 жовтня 1653 року цей вищий представницький орган Російської держави вирішив підтримати єдиновірців та прийняти їх під покровительство. У січні 1654 року Переяславською Радою це рішення було підтверджено. Тоді посли Б. Хмельницького і Москви об’їхали десятки міст, включно з Києвом, мешканці яких принесли присягу російському царю. Нічого такого, до речі, не було під час укладення Люблінської унії.

У листі до Москви в 1654 році Б. Хмельницький дякував цареві Олексію Михайловичу за те, що той «все Військо запорозьке і весь світ православний російський під міцну і високу руку свою царську прийняти зволив». Тобто у зверненнях і до польського короля, і до російського царя, запорожці називали, визначали себе руськими православними людьми.

У ході затяжної війни Російської держави з Річчю Посполитою деякі з гетьманів, спадкоємців Б. Хмельницького, то «віддалялися» від Москви, то шукали підтримки з боку Швеції, Польщі, Туреччини. Але, повторюю, для народу війна носила, по суті, визвольний характер. Вона закінчилася Андрусівським перемир’ям 1667 року. Остаточні підсумки закріпив «Вічний мир» 1686 року. До складу Російської держави увійшли місто Київ і землі лівобережжя Дніпра, у тому числі, Полтавщина, Чернігівщина, а також Запоріжжя. Їхні мешканці возз’єдналися з основною частиною руського православного народу. За самою цією областю утвердилася назва «Мала Русь» (Малоросія).

Назва «Україна» тоді використовувалася частіше у значенні, в якому давньоруське слово «окраїна» зустрічається у письмових джерелах ще з ХІІ століття, коли йшлося про різноманітні порубіжні території. А слово «українець», якщо судити також на підставі архівних документів, спочатку означало прикордонних служивих людей, які забезпечували захист зовнішніх кордонів.

На Правобережжі, яке залишилося у Речі Посполитій, реставрувалися старі порядки, посилився соціальний та релігійний гніт. Лівобережжя, землі, взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися. Сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. Вони шукали підтримки у людей однієї мови, і, звичайно, однієї віри.

Під час Північної війни зі Швецією перед мешканцями Малоросії не стояв вибір – з ким бути. Заколот Мазепи підтримала лише невелика частина козаків. Люди різних станів вважали себе руськими і православними.

Представники козацької старшини, введені до дворянського стану, досягали в Росії вершин політичної, дипломатичної, військової кар’єри. Випускники Києво-Могилянської академії відігравали провідну роль у церковному житті. Так було і за часів гетьманату – по суті, автономного державного утворення зі своїм особливим внутрішнім устроєм, а далі – і в Російській імперії. Малороси багато в чому і творили велику спільну країну, її державність, культуру, науку. Брали участь у освоєнні та розвитку Уралу, Сибіру, Кавказу, Далекого Сходу. До речі, й у радянський період уродженці України посідали найбільш значущі, у тому числі вищі посади в керівництві єдиної держави. Досить сказати, що загалом без малого 30 років КПРС очолювали М. Хрущов та Л. Брежнєв, чия партійна біографія була тісно пов’язана з Україною.

У другій половині XVIII століття, після війн з Османською імперією до складу Росії увійшов Крим, а також землі Причорномор’я, які отримали назву «Новоросія». Вони заселялися вихідцями з усіх російських губерній. Після поділів Речі Посполитої Російська імперія повернула західні давньоруські землі, за винятком Галичини і Закарпаття, які опинилися в Австрійській, а згодом – у Австро-Угорській імперії.

Інтеграція західно-руських земель до спільного державного простору була не лише результатом політичних і дипломатичних рішень. Вона відбувалася на основі спільної віри та культурних традицій. І знову я особливо зазначу – мовної близькості. Так, ще на початку XVII сторіччя один з ієрархів Уніатської церкви Йосиф Рутський повідомляв у Рим, що мешканці Московії називають руських з Речі Посполитої своїми братами, що письмова мова у них цілком однакова, а розмовна – хоча й відрізняється, але незначно. За його висловом, як у мешканців Рима і Бергамо. Це, як ми знаємо, центр і північ сучасної Італії.

Звичайно, за багато століть роздробленості, життя у різних державах, виникли регіональні мовні особливості, говори. Мова літературна збагачувалася за рахунок народної. Величезну роль тут відіграли Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко. Їхні твори є нашим спільним літературним і культурним надбанням. Вірші Тараса Шевченка створені українською мовою, а проза – здебільшого російською. Книги Миколи Гоголя, патріота Росії, уродженця Полтавщини, написані російською мовою, сповнені малоросійськими народними виразами і фольклорними мотивами. Як можна поділити цю спадщину між Росією та Україною? І навіщо це робити?

Південно-західні землі Російської імперії, Малоросія і Новоросія, Крим розвивалися як багатоманітні за своїм етнічним і релігійним складом. Тут жили кримські татари, вірмени, греки, євреї, караїми, кримчаки, болгари, поляки, серби, німці та інші народи. Всі вони зберігали свою віру, традиції, звичаї.

Не збираюся нічого ідеалізувати. Відомі й Валуєвський циркуляр 1863 року, і Емський акт 1872 року, які обмежили видання і ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою. Але тут важливим є історичний контекст. Ці рішення приймалися на тлі драматичних подій у Польщі, прагнення лідерів польського національного руху використати «українське питання» у своїх інтересах. Доповню, що художні твори, збірки українських віршів, народних пісень продовжували видаватися. Об’єктивні факти говорять про те, що в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, яка поєднувала великоросів, малоросів і білорусів.

Одночасно в середовищі польської еліти і деякої частини малоросійської інтелігенції виникали й укріплювалися уявлення про окремий від російського український народ. Історичної основи тут не було і не могло бути, тому висновки будувалися на різноманітних вигадках. Аж до того, що українці ніби взагалі не слов’яни, чи, навпаки, що українці – це справжні слов’яни, а росіяни, «московіти» – ні. Такі «гіпотези» стали все частіше використовувати з політичною метою як інструмент суперництва між європейськими державами.

З кінця ХІХ століття австро-угорська влада підхопила цю тему – в противагу як польському національному руху, так і москвофільським настроям у Галичині. В роки Першої світової війни Відень сприяв формуванню так званого Легіону українських січових стрільців. Галичан, запідозрених у симпатіях до православ’я і до Росії, піддавали жорстоким репресіям, кидали до концентраційних таборів Талергоф і Терезін.

Подальший розвиток подій пов’язаний з крахом європейських імперій, із запеклою Громадянською війною, що розгорнулася на величезному просторі колишньої Російської імперії, з іноземною інтервенцією.

Після Лютневої революції, в березні 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка претендувала на роль органу вищої влади. В листопаді 1917 року в своєму третьому універсалі вона заявила про створення Української Народної Республіки (УНР) в складі Росії.

У грудні 1917 року представники УНР прибули до Брест-Литовська, де йшли переговори Радянської Росії з Німеччиною та її союзниками. На засіданні 10 січня 1918 року голова української делегації зачитав ноту про незалежність України. Потім Центральна Рада в своєму четвертому універсалі проголосила Україну незалежною.

Задекларований суверенітет виявився недовгим. Буквально через декілька тижнів делегація Ради підписала сепаратний договір з країнами німецького блоку. Німеччина і Австро-Угорщина, які знаходилися у тяжкому становищі, потребували українського хліба та сировини. Щоб забезпечити масштабне постачання, вони добилися згоди на відправку до УНР своїх військ і технічного персоналу. Фактично використали це як привід для окупації.

Тим, хто сьогодні віддав Україну під повне зовнішнє управління, незайво згадати, що тоді, у 1918 році, таке рішення виявилося фатальним для правлячого у Києві режиму. За безпосередньої участі окупаційних військ Центральну Раду було повалено, а до влади приведено гетьмана П. Скоропадського, який проголосив замість УНР Українську державу, яка знаходилася, по суті, під німецьким протекторатом.

У листопаді 1918 року – після революційних подій у Німеччині та Австро-Угорщині – П. Скоропадський, який втратив підтримку німецьких багнетів, взяв інший курс і заявив, що «Україні першій належить виступити у справі створення Всеросійської федерації». Однак невдовзі режим знову змінився. Настав час так званої Директорії.

Восени 1918 року українські націоналісти проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а у січні 1919 року заявили про її об’єднання з Українською Народною Республікою. У липні 1919 року українські частини були розгромлені польськими військами, територія колишньої ЗУНР опинилася під владою Польщі.

У квітні 1920 року С. Петлюра (один з «героїв», яких нав’язують сучасній Україні) уклав від імені Директорії УНР таємні конвенції, за якими – в обмін на військову підтримку – віддав Польщі землі Галичини і Західної Волині. У травні 1920 року петлюрівці вступили до Києва в обозі польських частин. Проте ненадовго. Вже у листопаді 1920 року, після перемир’я між Польщею і Радянською Росією, залишки петлюрівських військ здалися тим же полякам.

На прикладі УНР видно, наскільки несталими були різноманітні квазідержавні утворення, які виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни та смути. Націоналісти прагнули створити свої власні держави, лідери Білого руху виступали за неподільну Росію. Не уявляли себе поза Росією і багато республік, заснованих прихильниками більшовиків. Разом з тим, з різних мотивів вожді більшовицької партії часом буквально виштовхували їх за межі Радянської Росії.

Так, на початку 1918 року була проголошена Донецько-Криворізька радянська республіка, яка звернулася до Москви з питанням про входження до Радянської Росії. Надійшла відмова. В. Ленін зустрічався з керівниками цієї республіки та переконував їх діяти в складі Радянської України. 15 березня 1918 року ЦК РКП(б) прямо ухвалив надіслати на Український з’їзд Рад делегатів, у тому числі з Донецького басейну, і створити на з’їзді «один уряд для всієї України». Території Донецько-Криворізької радянської республіки далі в основному і склали області Південного Сходу України.

За Ризьким договором 1921 року між РСФРР, УРСР і Польщею західні землі колишньої Російської імперії відійшли до Польщі. У міжвоєнний період польський уряд розгорнув активну переселенську політику, намагаючись змінити етнічний склад на «східних кресах» – так у Польщі називали території нинішньої Західної України, Західної Білорусії та частини Литви. Проводилася жорстка полонізація, місцева культура і традиції гнобилися. Далі, вже у роки Другої світової війни, радикальні угруповання українських націоналістів використовували це як привід для терору не лише проти польського, а й єврейського, російського населення.

У 1922 році під час створення СРСР, одним із засновників якого виступила УРСР, після досить гострої дискусії серед лідерів більшовиків був реалізований ленінський план створення союзної держави як федерації рівноправних республік. До тексту Декларації про створення Союзу РСР, а згодом до Конституції СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік із Союзу. Таким чином, у підвалини нашої державності було закладено найнебезпечнішу «міну уповільненої дії». Вона й вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини. Почався «парад суверенітетів». 8 грудня 1991 року була підписана так звана Біловезька угода про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій проголошувалося, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». До речі, Статут СНД, прийнятий ще у 1993 році, Україна не підписала і не ратифікувала.

У 20 – 30-і роки минулого століття більшовики активно просували політику «коренізації», яка в Українській РСР проводилася як українізація. Символічно, що в межах цієї політики за згоди радянської влади до СРСР повернувся і був обраний членом Академії наук М. Грушевський, один з ідеологів українського націоналізму, який свого часу користувався підтримкою Австро-Угорщини.

«Коренізація», безумовно, зіграла велику роль у розвитку і зміцненні української культури, мови, ідентичності. Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав’язувалася тим, хто себе українцем не вважав. Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи: російський, український і білоруський.

У 1939 році землі, раніше захоплені Польщею, були повернуті до СРСР. Їх значна частина приєднана до Радянської України. У 1940 році до УРСР увійшла частина Бессарабії, окупована Румунією в 1918 році, і Північна Буковина. У 1948 році – чорноморський острів Зміїний. У 1954 році до складу УРСР була передана Кримська область РРФСР – з грубим порушенням діючих на той час правових норм.

Окремо скажу про долю Підкарпатської Руси, яка після розпаду Австро-Угорщини опинилася у Чехословаччині. Значну частину місцевих мешканців складали русини. Про це зараз мало згадують, але після звільнення Закарпаття радянськими військами з’їзд православного населення краю висловився за включення Підкарпатської Русі до РРФСР чи безпосередньо до СРСР – на правах окремої Карпаторуської республіки. Але цю думку людей проігнорували. І влітку 1945 року було оголошено – як писала газета «Правда» – про історичний акт возз’єднання Закарпатської України «зі своєю давньою батьківщиною – Україною».

Таким чином, сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи. Ми знаємо і пам’ятаємо, що значною мірою вона створювалася за рахунок історичної Росії. Досить порівняти, які землі возз’єдналися з російською державою в XVII столітті і з якими територіями УРСР вийшла зі складу Радянського Союзу.

Більшовики ставилися до російського народу як невичерпного матеріалу для соціальних експериментів. Вони мріяли про світову революцію, яка, на їхню думку, взагалі скасує національні держави. Тому довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні «подарунки». Врешті-решт, чим саме керувалися лідери більшовиків, шматуючи країну, вже не має значення. Можна сперечатися про деталі, про підґрунтя тих чи інших рішень. Очевидно одне: Росія фактично була пограбована.

Працюючи над цією статтею, основувався не на якихось таємних архівах, а на відкритих документах, які містять добре відомі факти. Керівники сучасної України та їхні зовнішні покровителі вважають за краще про ці факти не згадувати. Але з різних приводів, доречно і недоречно, у тому числі за кордоном, сьогодні прийнято засуджувати «злочини радянського режиму», долучаючи до них навіть ті події, до яких ані КПРС, ані СРСР, ані тим більше сучасна Росія не мають жодного відношення. При цьому дії більшовиків з відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважаються. Зрозуміло чому. Якщо це призвело до послаблення Росії, то наших недоброзичливців це влаштовує.

У СРСР кордони між республіками, звичайно ж, не сприймалися як державні, мали умовний характер в рамках єдиної країни, яка, за усіх атрибутів федерації, по суті була у найвищому ступені централізованою – за рахунок, повторюю, керівної ролі КПРС. Але у 1991 році всі ці території, а головне – люди, які там жили, відразу опинилися за кордоном. І були вже дійсно відірвані від історичної Батьківщини.

Що тут скажеш? Все змінюється. У тому числі – країни, суспільства. І звісно, частина одного народу в ході свого розвитку – в силу ряду причин, історичних обставин – може у певний момент відчути, усвідомити себе окремою нацією. Як до цього ставитися? Відповідь може бути лише одна: з повагою!

Хочете створити власну державу? Будь ласка! Але на яких умовах? Нагадаю тут оцінку, яку дав один з найбільш яскравих політичних діячів нової Росії, перший мер Санкт-Петербурга А. Собчак. Як високопрофесійний юрист він вважав, що будь-яке рішення має бути легітимним, і тому в 1992 році висловив таку думку: республіки-засновниці Союзу після того, як вони самі ж анулювали Договір 1922 року, повинні повернутися до тих кордонів, в яких вони вступили до складу Союзу. Вся ж решта територіальних надбань – це предмет для обговорення, переговорів, тому що анульована основа.

Інакше кажучи – йдіть з тим, з чим прийшли. З такою логікою важко сперечатися. Додам лише, що довільну перекройку кордонів більшовики, як вже зазначав, почали ще до створення Союзу, і всі маніпуляції з територіями проводили волюнтаристськи, ігноруючи думку людей.

Російська Федерація визнала нові геополітичні реалії. І не просто визнала, а багато чого зробила, щоб Україна відбулася як незалежна країна. У важкі 90-і роки і в новому тисячолітті ми надавали Україні вагому підтримку. В Києві використовують свою «політичну арифметику», але у 1991 – 2013 роках лише за рахунок низьких цін на газ Україна заощадила для свого бюджету понад 82 мільярди доларів, а сьогодні буквально «чіпляється» за 1,5 мільярди доларів російських платежів за транзит нашого газу до Європи. Тоді як за умови збереження економічних зв’язків між нашими країнами позитивний ефект для України налічував би десятки мільярдів доларів.

Україна і Росія впродовж десятиріч, сторіч розвивалися як єдина економічна система. Глибині кооперації, яка в нас була 30 років тому, сьогодні могли б позаздрити країни Євросоюзу. Ми є природніми, взаємодоповнюючими один одного економічними партнерами. Такий тісний взаємозв’язок здатний посилювати конкурентні переваги, примножувати потенціал обох країн.

А він у України був значним, включав потужну інфраструктуру, газотранспортну систему, передові галузі суднобудування, авіабудування, ракетобудування, приладобудування, наукові, конструкторські, інженерні школи світового рівня. Отримавши таку спадщину, лідери України, проголошуючи незалежність, обіцяли, що українська економіка стане однією з провідних, а рівень життя людей одним з найвищих у Європі.

Сьогодні промислові високотехнологічні гіганти, якими колись пишалася і Україна, і вся країна, лежма лежать. За останні 10 років випуск продукції машинобудування впав на 42 проценти. Масштаб деіндустріалізації і в цілому деградації економіки видно за таким показником, як виробництво електроенергії, яка за 30 років в Україні скоротилася майже вдвічі. І нарешті, за даними МВФ, у 2019 році, ще до епідемії коронавірусу, рівень подушного ВВП України склав менше 4 тисяч доларів. Це нижче, ніж у Республіки Албанії, Республіки Молдови і невизнаного Косова. Україна зараз – найбідніша країна Європи.

Хто в цьому винен? Хіба народ України? Звісно ж, ні. Саме українська влада розтринькала, пустила на вітер досягнення багатьох поколінь. Ми же знаємо, наскільки працелюбний і талановитий народ України. Він вміє наполегливо і завзято добиватися успіхів, видатних результатів. І ці риси, як і відкритість, природний оптимізм, гостинність – нікуди не поділися. Залишаються незмінними і відчуття мільйонів людей, які ставляться до Росії не просто добре, а з великою любов’ю, так само, як і ми до України.

До 2014 року сотні угод, спільних проектів працювали на розвиток наших економік, ділових і культурних зав’язків, на зміцнення безпеки, на вирішення спільних соціальних, екологічних завдань. Приносили відчутну користь людям – і в Росії, і в Україні. Саме це ми вважали головним. І тому плідно взаємодіяли з усіма, підкреслю, з усіма керівниками України.

Навіть після відомих подій у Києві в 2014 році давав доручення російському Уряду продумати варіанти контактів по лінії профільних міністерств і відомств в частині збереження і підтримки наших економічних зв’язків. Проте зустрічного бажання як не було, так дотепер і немає. Тим не менш, Росія, як і раніше, входить у трійку головних торгових партнерів України, а сотні тисяч українців приїжджають до нас на заробітки і зустрічають тут привітність і підтримку. Така ось виходить «країна-агресор».

Коли розпався СРСР, багато хто і в Росії, і в Україні все ж щиро вірив, виходив з того, що наші тісні культурні, духовні, економічні зв’язки безумовно збережуться, як і спільність народу, який в основі своїй завжди відчував себе єдиним. Проте події – спочатку поволі, а згодом все швидше – почали розвиватися в іншому напрямку.

По суті, українські еліти вирішили обґрунтувати незалежність своєї країни через заперечення її минулого, правда, за винятком питання кордонів. Стали міфологізувати і переписувати історію, викреслювати з неї все, що нас об’єднує, говорити про період перебування України в складі Російської імперії та СРСР як про окупацію. Спільну для нас трагедію колективізації, голоду початку 30-х років видавати за геноцид українського народу.

Відкрито і все більш зухвало заявляли про свої амбіції радикали і неонацисти. Їм потурали і офіційна влада, і місцеві олігархи, які, пограбувавши народ України, вкрадене тримають у західних банках і готові продати мати рідну, щоб зберегти капітали. До цього слід додати хронічну слабкість державних інститутів, стан добровільного заручника чужої геополітичної волі.

Нагадаю, що досить давно, задовго до 2014 року, США і країни ЄС планомірно і наполегливо підштовхували Україну до того, щоб згорнути, обмежити економічне співробітництво з Росією. Ми – як найбільший торговельно-економічний партнер України – пропонували обговорити проблеми, що виникали, у форматі Україна – Росія – ЄС. Але щоразу нам заявляли, що Росія тут ні до чого, мовляв, питання стосується лише ЄС і України. Де-факто західні країни відхилили неодноразові російські пропозиції щодо діалогу.

Крок за кроком Україну втягували до небезпечної геополітичної гри, мета якої – перетворити Україну на бар’єр між Європою і Росією, на плацдарм проти Росії. Неминуче прийшов час, коли концепція «Україна – не Росія» вже не влаштовувала. Потрібна була «анти-Росія», з чим ми ніколи не змиримося.

Замовники цього проекту взяли за основу ще старі напрацювання польсько-австрійських ідеологів зі створення «антимосковської Руси». І не треба нікого обманювати, що це робиться в інтересах народу України. Ніколи Речі Посполитій не потрібна була українська культура і тим більше козацька автономія. В Австро-Угорщині історичні руські землі нещадно експлуатувалися і залишалися найбіднішими. Нацистам, яким прислуговували колабораціоністи, вихідці з ОУН-УПА, потрібна була не Україна, а життєвий простір і раби для арійських панів.

Про інтереси українського народу не думали й у лютому 2014 року. Справедливе невдоволення людей, викликане найгострішими соціально-економічними проблемами, помилками, непослідовними діями тодішньої влади, просто цинічно використали. Західні країни безпосередньо втрутилися у внутрішні справи України, підтримали переворот. Його тараном виступили радикальні націоналістичні угруповання. Їхні гасла, ідеологія, відверта агресивна русофобія багато в чому й стали визначати державну політику в Україні.

Під удар потрапило все те, що об’єднувало нас і зближує дотепер. Перш за все – російська мова. Нагадаю, що нова «майданна» влада насамперед спробувала скасувати закон про державну мовну політику. Потім був закон про «очищення влади», закон про освіту, що практично викреслив російську мову з навчального процесу.

І нарешті, вже у травні цього року чинний президент вніс до Ради законопроект про «корінні народи». Ними визнаються лише ті, хто складає етнічну меншість і не має власного державного утворення за межами України. Закон прийнято. Нове насіння розбрату посіяне. І це в країні – як вже зазначав – дуже складній за територіальним, національним, мовним складом, за історією свого формування.

Може прозвучати аргумент: якщо ви говорите про єдину велику націю, триєдиний народ, то яка різниця, ким себе люди вважають – росіянами, українцями чи білорусами. Повністю з цим згоден. Тим більше, що визначення національної приналежності, особливо у змішаних родинах – це право кожної людини, вільної у своєму виборі.

Але річ у тім, що в Україні сьогодні ситуація зовсім інша, оскільки йдеться про примусову зміну ідентичності. І найогидніше, що росіян в Україні змушують не лише відректися від свого коріння, від поколінь предків, а й повірити в те, що Росія – їхній ворог. Не буде перебільшенням сказати, що курс на насильницьку асиміляцію, на формування етнічно чистої української держави, агресивно налаштованої щодо Росії, за своїми наслідками можна порівняти із застосуванням проти нас зброї масового ураження. Внаслідок такого грубого, штучного розриву росіян і українців – сукупно російський народ може зменшитися на сотні тисяч, а то й на мільйони.

Вдарили й по нашій духовній єдності. Як і в часи Великого Князівства Литовського, затіяли нове церковне розмежування. Не укриваючи, що переслідують політичні цілі, світська влада грубо втрутилася у церковне життя і довела справу до розколу, до захоплення храмів, побиття священників і ченців. Навіть широка автономія Української Православної Церкви при збереженні духовної єдності з Московським Патріархатом їх категорично не влаштовує. Цей зримий, багатовіковий символ нашої спорідненості їм треба за будь-яку ціну розрушити.

Думаю, закономірно і те, що представники України раз за разом голосують проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що засуджує героїзацію нацизму. Під охороною офіційної влади проходять марші, смолоскипні ходи на честь недобитих військових злочинців з есесівських формувань. У ранг національних героїв ставлять Мазепу, який зраджував всіх підряд, Петлюру, який за польське покровительство розплачувався українськими землями, Бандеру, який співробітничав з нацистами. Роблять усе, щоб викреслити з пам’яті молодих поколінь імена справжніх патріотів і переможців, якими завжди пишалися в Україні.

Для українців, які боролися в лавах Червоної Армії, у партизанських загонах, Велика Вітчизняна війна була саме Вітчизняною, тому що вони захищали свою оселю, свою велику спільну Батьківщину. Понад дві тисячі стали Героями Радянського Союзу. Серед них легендарний льотчик Іван Микитович Кожедуб, безстрашний снайпер, захисниця Одеси і Севастополя Людмила Михайлівна Павличенко, відважний командир партизан Сидір Артемович Ковпак. Це непохитне покоління билося, віддавало свої життя за наше майбутнє, за нас. Забути про їхній подвиг – значить зрадити своїх дідів, матерів і батьків.

Проект «анти-Росія» відкинули мільйони мешканців України. Кримчани і севастопольці зробили свій історичний вибір. А люди на Південному Сході мирно намагалися відстояти свою позицію. Проте всіх їх, включно з дітьми, записали до сепаратистів і терористів. Стали погрожувати етнічними чистками і застосуванням військової сили. І мешканці Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір – після погромів, які прокотилися містами України, після жаху і трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де українські неонацисти заживо спалили людей, вчинили нову Хатинь? Таку ж розправу послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську. Вони і зараз не відмовляються від таких планів. Чекають на свій час. Але не дочекаються.

Державний переворот, а услід за ним дії київської влади, неминуче спровокували протистояння і громадянську війну. За оцінкою Верховного комісара ООН з прав людини, загальна кількість жертв, пов’язаних із конфліктом в Донбасі, перевищила 13 тисяч людей. Серед них старі люди, діти. Страшні, непоправні втрати.

Росія зробила все, щоб зупинити братовбивство. Були укладені Мінські угоди, які націлені на мирне врегулювання конфлікту в Донбасі. Переконаний, що вони, як і раніше, не мають альтернативи. Принаймні, ніхто не відкликав свої підписи ані під мінським «Комплексом заходів», ані під відповідними заявами лідерів країн «нормандського формату». Ніхто не ініціював перегляду Резолюції Ради Безпеки ООН від 17 лютого 2015 року.

Під час офіційних переговорів, особливо після «обсмикування» з боку західних партнерів, представники України періодично заявляють про «повну прихильність» до Мінських угод, насправді ж керуються позицією про їхню «неприйнятність». Не налаштовані всерйоз обговорювати ані особливий статус Донбасу, ані гарантії для людей, які живуть тут. Віддають перевагу експлуатації образу «жертви зовнішньої агресії» і торгівлі русофобією. Влаштовують криваві провокації в Донбасі. Тобто, у будь-який спосіб привертають до себе увагу зовнішніх покровителів і хазяїв.

Судячи з усього, і все більше переконуюсь у цьому: Києву Донбас просто не потрібен. Чому? Тому що, по-перше, мешканці цих регіонів ніколи не приймуть ті порядки, які їм намагалися і намагаються нав’язати силою, блокадою, погрозами. І по-друге, підсумки і Мінська-1, і Мінська-2, які дають реальний шанс мирно відновити територіальну цілісність України, безпосередньо домовившись з ДНР і ЛНР за посередництвом Росії, Німеччини і Франції, суперечать всій логіці проекту «анти-Росія». А він може триматися лише на постійному культивуванні образу внутрішнього і зовнішнього ворога. І додам – під протекторатом, контролем з боку західних держав.

Що і відбувається на практиці. Передусім – це створення в українському суспільстві атмосфери страху, агресивна риторика, потакання неонацистам, мілітаризація країни. Поряд з цим – не просто повна залежність, а пряме зовнішнє управління, включаючи нагляд іноземних радників за українськими органами влади, спецслужбами і збройними силами, військове «опанування» території України, розгортання інфраструктури НАТО. Невипадково, згаданий скандальний закон про «корінні народи» приймався під прикриттям масштабних натівських навчань в Україні.

Під таким самим прикриттям відбувається і поглинання залишків української економіки, експлуатація її природних ресурсів. Не за горами розпродаж сільгоспземель, а хто їх скупить – очевидно. Так, час від часу Україні виділяють фінансові кошти, кредити, але під свої умови та інтереси, під преференції і пільги для західних компаній. До речі, хто буде віддавати ці борги? Очевидно, передбачається, що це доведеться робити не лише сьогоднішньому поколінню українців, а й їхнім дітям, онукам, та, напевне, й правнукам.

Західні автори проекту «анти-Росія» так налаштовують українську політичну систему, щоб мінялися президенти, депутати, міністри, але була незмінною налаштованість на розділення з Росією, на ворожнечу з нею. Основним передвиборчим гаслом чинного президента було досягнення миру. Він на цьому прийшов до влади. Обіцянки виявилися брехнею. Нічого не змінилося. А в чомусь ситуація в Україні і навколо Донбасу ще й деградувала.

У проекті «анти-Росія» немає місця суверенній Україні, як і політичним силам, які намагаються відстоювати її реальну незалежність. На тих, хто говорить про примирення в українському суспільстві, про діалог, про пошук виходу з глухого кута, що виник, вішають ярлик «проросійських» агентів.

Повторюю, для багатьох в Україні проект «анти-Росія» просто неприйнятний. І таких людей – мільйони. Але їм не дають підняти голову. В них практично відняли легальну можливість захистити свою точку зору. Їх залякують, заганяють в підпілля. За переконання, за сказане слово, за відкрите висловлювання своєї позиції не лише піддають переслідуванням, а й вбивають. Вбивці, зазвичай, залишаються безкарними.

«Правильним» патріотом України зараз оголошується лише той, хто ненавидить Росію. Більше того, всю українську державність, як ми розуміємо, пропонується у подальшому будувати виключно на цій ідеї. Ненависть і озлоблення – і світова історія це не раз доводила – досить хитка основа для суверенітету, що несе з собою багато серйозних ризиків і важкі наслідки.

Усі хитрощі, пов’язані з проектом «анти-Росія», нам зрозумілі. І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії. А тим, хто вдасться до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони зруйнують свою країну.

Чинна в Україні влада любить посилатися на західний досвід, розглядає його як зразок для наслідування. Так подивіться, як живуть поряд один з одним Австрія і Німеччина, США і Канада. Близькі за етнічним складом, культурою, фактично з однією мовою, вони при цьому залишаються суверенними державами, зі своїми інтересами, зі своєю зовнішньою політикою. Але це не заважає їхній найтіснішій інтеграції або союзницьким відносинам. У них вельми умовні, прозорі кордони. І громадяни, перетинаючи їх, почувають себе як вдома. Створюють родини, навчаються, працюють, займаються бізнесом. До речі, так само, як і мільйони уродженців України, які живуть зараз у Росії. Для нас вони – свої, рідні.

Росія відкрита для діалогу з Україною та готова обговорювати найскладніші питання. Але нам важливо розуміти, що партнер відстоює свої національні інтереси, а не обслуговує чужі, не є зброєю в чиїхось руках для боротьби з нами.

Ми з повагою ставимося до української мови і традицій. До прагнення українців бачити свою державу вільною, безпечною, благополучною.

Впевнений, що справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією. Наші духовні, людські, цивілізаційні зв’язки формувалися протягом століть, сходять до тих же витоків, загартовувалися спільними випробуваннями, досягненнями і перемогами. Наша спорідненість передається із покоління до покоління. Вона – у серцях, у пам’яті людей, які живуть в сучасних Росії та Україні, в кровних зв’язках, які об’єднують мільйони наших сімей. Разом ми завжди були і будемо незліченно сильнішими та успішнішими. Адже ми – один народ.

Зараз ці слова сприймаються деким в штики. Можуть бути витлумачені як завгодно. Але багато людей почують мене. І скажу одне: Росія ніколи не була і не буде «анти-Україною». А якою бути Україні – вирішувати її громадянам.

В. Путін

0

Автор публикации

не в сети 2 недели

Alunno

44
Комментарии: 101Публикации: 123Регистрация: 31-05-2013

Добавить комментарий